Народна артистка України, професійні музиканти та сучасні саундпродюсери об’єдналися у масштабному проєкті “Улюблені класики” заради створення сучасного музичного альбому на вірші класиків української літератури.
Проєкт націлений перш за все на підтримку і розвиток української мови, популяризацію творів українських поетів-класиків через сучасну пісню серед широкого кола населення, а особливо заохочення молоді до вивчення найкращих надбань української літератури.
Проєкт охоплює 15 творів класиків української літератури, від Шевченка до Стуса, що входять до навчальної програми. Слова відомих класиків, покладені на музику, аранжовані, записані та зведені професійними сучасними музикантами, та виконані Марією Бурмакою.
Альбом “Улюблені класики” - це альтернативна форма подачі вивчення української класичної літератури, яка покликана сприяти формуванню української ідентичності та збереженню культурної літературної спадщини.
Проєкт було втілено впродовж літа та осені 2021-го року за підтримки Українського культурного фонду. У підготовці альбому взяла участь ціла низка українських митців: крім власне команди проєкту до роботи долучилися відомі українські виконавці-інструменталісти, студійні продюсери та звукорежисери.
На цьому сайті можна прослухати та безкоштовно завантажити самі пісні, їхні фонограми-"мінусівки", а також тексти до кожної.
Команда проєкту щиро вдячна всім за підтримку та сподівається, що пісні альбому стануть у нагоді багатьом українцям: вихователям, вчителям, музичним працівникам i, звісно ж, студентам та дітям!
Автор музики, виконавиця
“Я давно мріяла зробити такий проект. Я фактично над цими піснями працюю все своє життя i саме до 30-ти річчя незалежності України хотілося створити цілий альбом!
Наші українські класики — це не рядки зі шкільних хрестоматій, це як наші друзі і сучасники. Вони любили і страждали, розчаровувались і мріяли, робили помилки і самі ж сміялись над ними. Їхні долі були драматичними, а поезія через століття продовжує хвилювати серця. Їхні вірші можна любити, знати напам‘ять. А головне — наспівувати.
Поезія Олени Теліги, Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стуса та інших авторів оживають у піснях. Це і є альтернативна форма подачі вивчення української класичної літератури. Я хочу достукатися до кожного серця, донести безцінний матеріал, який українські класики залишили нам у спадок”.
Український продюсер, саунд продюсер, композитор, аранжувальник, звукорежиссер.
Тричі переможець в номінації “Саунд продюсер року” на премії M1 Music Awards 2017, 2018, 2019.
Протягом 18 років був саунд продюсером співачки Alyosha, зі співачкою з піснею “Sweet People” у 2011 році представляли Україну на Євробаченнi.
В різний час був саунд продюсером:
- гурту «Потап і Настя», Мішель Андраде, «ВуЗВ», Ірини Федишин, Марії Бурмаки, Наталі Могилевської. З 2017 р. співпрацює з NK, які вже неодноразово ставали хітами та нагороджені преміями;
- саундреків «Штольня», «Выкрутасы», «Бегу» («Жінки на тропі війни»), «Капли» («Райське місце»), «До зірок» («Викрадена принцеса: Руслан і Людмила»), «Промінь» («Скажене весілля»), «Найкращий день» («Скажене весілля»), «Свят! Свят! Свят!» («Скажене весілля 2»);
- «Фабрика зірок -2» (2008р.), музичний продюсер «Х-фактор» (cезон 9, 10).
Музикант, композитор, лауреат різноманітних конкурсів, володар премії Першого Міжнародного конкурсу гітаристів імені В. Молоткова у 2011 році в категорії «Джаз».
Твори композитора та його виконання вражають надзвичайною чуттєвістю, багатим звучанням та широкою палітрою стилів від фламенко, свінгу, джипсі джазу, фьюжн і до блюз-року.
Засновник гурту GypsyLyre - акустичний проект авторської музики, що поєднує музичну культуру Європи та Латинської Америки. Гурт широко відомий своїми виступами на масштабних джазових фестивалях, а також співпрацею з такими артистами, як НАОНІ, Марія Бурмака, Злата Огнєвіч, Іванка Червінська, Ірина Білик, Віктор Павлік, піаніст Павло Ігнатьєв.
Професійні менеджери та PR-менеджери з багаторічним досвідом реалізації комерційних та культурних проектів.
При публічному сповіщенні, виконанні чи трансляціі обов‘язковим є зазначення авторів творів (поезія та музика)
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені, однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі. На нашій не своїй землі
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
В яру на ставу;
Стала слава на все село
Про тую вдову.
Не так слава, не так слава,
Як той поговір,
Що заїздив козак з Січі
До вдови на двір.
— Вечеряли у світлиці,
Мед-вино пили;
І в кімнаті на кроваті
Спочити лягли. —
Не минула слава тая,
Не марне пішла.
Удовиця у м’ясниці
Сина привела.
До школи дала.
А із школи його взявши,
Коня купила,
А коня йому купивши,
Сідельце сама
Самим шовком вишивала,
Златом окула,
Одягла його в червоний
В жупан дорогий,
Посадила на коника...
— Гляньте, вороги!
Подивітесь! — Та й повела
Коня вздовж села.
Та й привела до обозу;
В військо оддала...
А сама на прощу в Київ,
В черниці пішла.
Безмірна, та пуста, і дика площина
І я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.
У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод.
Бо вам призначено скалу сесю розбить».
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють…
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
В листі зелененькім,
Черешеньки ваблять очі
Діточкам маленьким.
Дівчаточко й хлоп’яточко
Під деревцем скачуть,
Простягають рученята
Та мало не плачуть:
«Ой вишеньки-черешеньки,
Червонії, спілі,
Чого ж бо ви так високо
Виросли на гіллі!»
«Того ж то ми так високо
Виросли на гіллі, –
Якби зросли низесенько,
Чи то ж би доспіли?»
Раді б вишню з’їсти,
Та високо лізти,
Ой раді б зірвати,
Та годі дістати!
Черешні на вушка
Вишні як сережки
Побігли до вишні
Потім до черешні
В листі зелененькім,
Черешеньки ваблять очі
Діточкам маленьким.
Дівчаточко й хлоп’яточко
Під деревцем скачуть,
Простягають рученята
Та мало не плачуть:
Раді б вишню з’їсти,
Та високо лізти,
Ой раді б зірвати,
Та годі дістати!
Черешні на вушка
Вишні як сережки
Побігли до вишні
Потім до черешні
Синє, та не те;
Світить, та не гріє
Сонце золоте.
Оголилось поле
Од серпа й коси;
Ніде приліпитись
Крапельці роси.
Темная діброва
Стихла і мовчить;
Листя пожовтіле
З дерева летить.
Квіточка одна;
Тільки й червоніє,
Що горобина.
Здалека під небом,
В вирій летячи,
Голосно курличуть
Журавлів ключі.
Висне небо синє,
Синє, та не те;
Світить, та не гріє
Сонце золоте.
як за днів дитинства, в кучерявій млі.
Вилітають ластівками стріли з лука,
білі стріли літ.
мокрі зорі куряться під сизий вечір.
Ще горить твоєї молодості світло,
хоч новий десяток літ береш на плечі.
найпростішим, неповторним, вічним словом.
У воді відбились зорі і обличчя,
кароокі люди і співуча мова.
оповитий серпанком утоми, —
коли місто мовчало
ночами?
Зашептали розлогі вітання,
і шептала — пливла до світання
зачарована хвиля
гілля.
чи не бачили шиби віконця
за хвилину любови
крови?
Хто так тихо прийшов — невідомий,
оповитий серпанком утоми, —
коли місто мовчало
ночами?
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих...
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
З славою святих. —
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
І, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,
За сапку – і в квітник, де рожа розцвіла,
Де кучерявляться кущі любистку й м’яти.
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
Укритий порохом, увесь пропахлий димом,-
До виноградника! – Чи мільдью часом лист
Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем!
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
Опилення тонкі досліджує закони,-
А так же хороше над чорним грунтом мак
Переливається, мов полум’я червоне!
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
Зажурився день — замрiяний i млистий,
А думки мої, надхненнi та квiтчастi,
Опадають вересневим, жовтим листям…
Ось пiшов собi звичайний подорожнiй.
Бiльш нiчого. Новiть плакати не смiю.
Тiльки в душу, безборонну i порожню,
Сум летить непереможним, чорним змiєм.
Ох, чому ж це серце б’ється молотом,
А уста мої — розквiтла китиця?
I чому це полум’ям i золотом
Кожна рiч в моїй кiмнатi свiтиться?
Залишайся. Щастя вип’ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе — зрадою.
Буду жити i смiятися, як досi,
Хоч життя мого весняну, свiтлу повiнь
Надпила, у перший раз, — холодна осiнь.
Догоряє, попелiє дивне щастя…
Зажурився день — замрiяний i млистий,
А думки мої, надхненнi та квiтчастi,
Опадають вересневим, жовтим листям…
Ох, чому ж це серце б’ється молотом,
А уста мої — розквiтла китиця?
I чому це полум’ям i золотом
Кожна рiч в моїй кiмнатi свiтиться?
Залишайся. Щастя вип’ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе — зрадою.
Хай крикне хтось — хай буде завiрюха, —
Ах, як я хочу вiднайти вiкно
У сiрiм мурi одностайних рухiв!
А в тiм вiкнi нехай замерехтить
Чиєсь обличчя — вперте i смiливе,
Щоб знов життя — надовго чи на мить —
Розколихалось хвилею припливу.
Переплеснувся найсвiтлiшим плином,
Де очi iнших, очi ворогiв
Не домiшали яду чи полину.
I в душнiй залi буде знов рости
Така дитинна й божевiльна мрiя:
Що задля мене хтось зумiє йти
Крiзь всi зневаги — так, як я умiю!
Які б річки з очей незрячих,
Які б річки із сліз гарячих
По Україні б потекли!
Коли би б ми плакати могли...
Коли б ми вірити могли
Які б ми витерпіли муки,
Яку б вагу взяли на руки
Які б хрести ми понесли!
Коли б ми вірити могли...
Які б пожежі запалили,
Які б кайдани ми розбили,
Якого б ката розп'яли!
Коли б ми гніватись могли!
Коли б ми плакати могли,
Які б річки з очей незрячих,
Які б річки із сліз гарячих
По Україні б потекли!
Коли б ми плакати могли.
І в вікно він постука залізним мечем.
...Ти останнюю казку докажеш мені -
І заллєшся плачем.
Чом вночі прилетів і з якої землі?
Лиш засвітиш свічки - і освітиш нам путь,
Поки зникнем у млі.
Поховать, як мене, і йому не дано.
Будеш згадувать так: прилетів на коні -
І постукав в вікно...
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов'я
в гаю нічному. Пам'яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам'яте моя.
I листя осiнне на Лисiй горi догоряє,
А я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,
Чи Лиса гора впiзнала б мене.
Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук
I я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
і я ще живий , чи помер, чи живцем помираю,
бо вже вiдбринiло, вiдквiтло, вiдгасло, вiдграло навкруг.
Над нашим, над спільним, понад світовим безголов’ям
Пробач, я не буду, Це просто прорвалось знічев’я
Коли б ти це знала, о як ти ще досі болиш
І досi ще пахнуть тужливi долонi твої
I губи гiркi аж солонi i досi ще пахнуть,
I тінь, твоя тінь проліта — схарапудженим птахом,
I глухо, як кров ув аортах
(Солоні) гримлять солов’ї
Середина жовтня, пора надвечiр’їв твоїх,
твоїх недовiр, i невiр, i осiннього вiтру.
I вже половина життя забуваеться. Грiх
уже забувається. Горе i радiсть нехитра.
